ЧОМУ?
…Знову щось мокре з’являється на твоїй щоці. Невже сльози? Чому? 
Чому все таке незбагненне і водночас просте? Дивишся на людей, що йдуть назустріч, і не можеш зрозуміти, чому ти серед них. Слухаєш їхні розмови ні про що (а може, й про ВСЕ) і задумуєшся: чому саме ти (а не вони) плачеш зараз посеред вулиці.
Сльози, знову сльози на очах. Байдуже, що всі дивляться на тебе, ніби на прибульця. Люди чомусь не можуть зрозуміти причини твоєї зневіри. Їм все одно! Тобі також: живете – живіть. Але ж ні, чомусь саме ти виявився найбільш чуттєвою і вразливою людиною. А може, це слабкість? Навіщо ці сльози? Ти жалієш себе? Ні, жаліти себе не можна. Але ж дуже важко витримати тиск оточуючих, які є лише натовпом. Простим одноманітним натовпом. Ти хочеш віднести себе до якоїсь частини людства, та розумієш, що це неможливо. Ти, мабуть, і справді з іншої планети, якщо не можеш дійти до істини. До істини, яка відома всім, але тільки не тобі.
Починаєш писати незрозумілі нікому рядки. Навіщо? Та для того, щоб не втратити здоровий глузд. Чи, може, він давно вже втрачений, якщо ти здатний до таких думок? Коли тобі буде років п’ятдесят-шістдесят, ти подумаєш, що дійшов правильних життєвих висновків. Та ти не будеш правий, адже в п’ять років ти знав більше правди в житті, ніж захочеш знати потім.
Чому саме тобі в голову приходять ці безглузді думки? Чому?! Чому тобі хочеться гамселити кулаками в стіну, коли замислюєшся про своє існування? Навіщо ці сльози, які бачить весь натовп? Невже це все потрібно тільки для того, щоб ти пройшов свій Шлях, зустрів свою долю?..
Лариса ЛАВРЕНЧУК,
студентка Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу ім. І.Я.Франка.