Лише на другому курсі, з третього семестру, наша група перейшла до вивчення предметів за обраною всіма нами спеціальністю – видавнича справа та редагування. Але, незважаючи на це, вже торік нам поставили завдання: опублікувати в газетах по п’ять власних матеріалів. Говорити, що всі впоралися з даною «місією», я не буду. Хочу зупинитися трішки на іншому, хоча дуже пов’язаному з даним питанням. 

Часто доводилось чути від одногрупників нарікання на зразок того, що вони не знають, про що писати і де брати матеріал для публікації. Звичайно, я не професійний журналіст і, мабуть, не маю права повчати інших. Та, в принципі, й не збираюсь. Як аматор-початківець у даній сфері людської діяльності, хочу лише висловити свою думку.
Я вважаю, що теми потрібно брати лише з життя. Ні, ну можна написати про що-небудь, навіть не вдумуючись у значення тієї теми. Але ж це буде обманом не тільки свого читача, а й самого себе – як журналіста і просто як Людини. Потрібно писати про те, що близьке твоїй душі і серцю, що може стати частиною тебе самого. Лише тоді ти почуватимеш себе гідною, чесною і реалізованою особистістю.
Якщо це мені вдасться, спробую навести приклад. Одного разу, зайшовши до читального залу районної бібліотеки, я побачила там хлопця, що сидів за одним із письмових столів. Я не можу сказати, що він особливо виділявся серед інших юнаків своєю зовнішністю чи одягом. Швидше за все – навіть навпаки. Можна припустити, що, побачивши цього хлопця серед натовпу, я б навряд чи його помітила. А от саме тоді одна деталь привернула мою увагу до нього. На його столі лежали (нічого дивного) книжки і зошити, а в руках, хто б міг подумати, була… квітка нарциса. Чесно кажучи, спочатку я не зрозуміла, в чому справа, і, сівши за один із сусідніх столів, мимоволі почала спостерігати за юнаком.
Перед ним лежав звичайний аркуш паперу, вирваний із зошита в клітинку, і він малював на ньому квітку. Малював – з натури, старанно відтворюючи кожну деталь на папері. Малював повільно, час від часу поринаючи у глибокі роздуми. Мені було цікаво, про що думає цей хлопець. Мабуть, зараз багато хто дорікне: певно, «запала»… Та це зовсім не так. Просто в мене виникає інтерес до того, як люди стають геніями, яким чином вони розкривають свій потенціал, не зважаючи на всі перешкоди, які ставить перед ними доля протягом свого життя, і за яких умов це стається.
І от я вирішила подати приклад, написавши про цього хлопця. Якщо ви скажете, що не дуже вдалий, я зрозумію і не ображусь. Я не знаю ні імені юнака, ні того, хто він такий, але, може, колись він стане відомим художником, знаним на весь світ? А якщо і ні, то хіба не варті того, щоб про них писали, люди, наділені здатністю творити, любити справжню красу і намагатися увічнити її у творах мистецтва, хоча й таких примітивних, як той аркуш паперу, вирваний із зошита в клітинку…